Токсичний для друзів, непотрібний для країни: що відчуває військовий ЗСУ, який повернувся додому

В Україні 6 грудня відзначають день Збройних сил України. І щоб розкрити життя військових можна торкнутися багатьох тем — подвигів, втрат, зарплат, реабілітації, мобілізації тощо. Те, про що говорять менше — повернення додому. Мабуть, тому, що ротація в українській армії під час воєнного стану — річ, доступна не всім.

Абсолютно у кожного в ЗСУ власна історія, свої відчуття та цілі. У когось є бажання повернутися додому і немає готовності до того, що чекає у містах, не схожих на прифронтові. Герой цього тексту, офіцер в запасі, пішов у ЗСУ добровольцем, так само добровільно повернувся додому і шукає життя, яке залишив. 

Через особисті сімейні подробиці він віддає перевагу не називати власне ім’я, а  свою правду розповідає з єдиною ціллю — не замовчувати про те, до чого мають бути готові демобілізовані. 

— Чому тема повернення військового додому важлива? 

— Очікування і реальність доволі сильно відрізняються. Людям властиво перебільшувати і коли мрія здійснюється, то мрія не така то і класна була. Я вважав, що моє життя налагодиться після повернення, що піду знову на роботу і буде все так як раніше. Але так не сталося і вже не станеться, скоріше за все. Є навіть така тенденція, що буде з часом гірше. Рожеві окуляри розбилися. 

— Які труднощі? 

— Перше — професійні труднощі. Бо коли я повернувся після півторарічної служби, то виявилося, що я багато забув того, що раніше приносило гроші. Моя професія і навички постраждали. Зараз четвертий місяць, як я вдома, то виходжу на нормальний рівень. Але мені пощастило з колективом, що мені дозволяють в своєму темпі відновлюватися, ніхто на мене не тисне. Але далеко не всім так щастить. 

Друга проблема — коло спілкування. Ми всі змінюємося, і друзі з цивільного життя відрізняються від мене. У мене були з ними деякі конфлікти, бо я часто згадував про війну і армію, а вони сприймали це як докір, що їх там не було. В приниципі я був місцями токсичний, але цього не розумів, доки мені про це не сказали. Ну, наприклад, дозволяв собі таке, що коли друг розповідає про проблеми, я казав — та чувак, то ти ще в армії не служив. Ніби знецінював його життя. 

Третя проблема — сімейна. Пари і сім’ї доволі довгий час живуть окремо один від одного, отримують новий життєвий досвід діаметрально різний, стають у процесі іншими і розвиваються інші цінності. 

Моя дружина виїхала за кордон на початку повномасштабної війни, а я пішов в ЗСУ. Ми підтримували зв’язок телефоном, але відповідно тем для розмов ставало менше. Їй спершу було там тяжко, а потім вона знайшла роботу і вже отримала два підвищення. За півтора роки ми лиш тричі бачилися по кілька днів. В неї нові друзі, нове коло спілкування. 

Якось я підняв важливу тему і сказав, якщо вона зустріне когось і закохається, то прошу бути зі мною відвертою і чесною. Ми можемо все вирішити, як дорослі люди. Тоді вона образилася на таку розмову і тиждень зі мною не говорила. 

Однак, коли я повернувся додому, вона почала уникати теми повернення її в Україну. Мовляв, їй там треба ще набратися досвіду, заробити грошей. І в неї ідея, що я маю переїхати туди. А в мене немає такого бажання. Можливості теж немає, але те, що немає бажання — основне. Це зрада тих принципів, заради яких я на війну пішов.

Я не хочу ставити себе на одному рівні з тими, хто шукає якісь схеми, аби втекти.

Для мене важливіше життя тут. Від дружини я вже відвик, бо ми фактично два роки не живемо разом. Мені всеодно куди вона там їздила на вихідні, бо моя реальність інша. Я поставив питання грубо, щоб вона повернулася. Терміни вона не називає, тому їх поставив я. Якщо ні — розлучимось. 

— Ви жили в Києві, але не повернулися сюди. Чому вам тут важко? 

— Мене реально напрягає, що в Києві можна ужраться в клубі, потусить всюди, що алкоголь продають на право на ліво, що все святкується. Я не проти святкувань, але має бути раціонально в сьогоднішніх умовах.

Це мене вибішує, бо народ, у нас серйозні проблеми, нашому існуванню реально загрожують і треба мобілізуватися, щоб ця війна закінчилася в наших інтересах, а не в інтересах русні. 

Я розумію, що життя продовжується, але приїжджаєш в Київ, а тут сильні пацани в спортзал ходять, качаються, а в армії одні діди, які розвалюються і біднота, в яких немає грошей відкупитися. У бідних немає бажання так само, як у багатих. 

На цьому етапі охочі закінчилися, вони або в землі, або в інвалідних колясках.

Тут багато причин є, бо сама держава не робить службу в армії престижною — і недоплачують, і гарантій немає, і лікування після поранення нормально не організоване, і треба ще доводити, що людина загинула внаслідок бойових дій, а не собі гранату в кармані зірвала і т.д. І тут є доля правди навіщо йти, якщо тебе використають і викинуть. Але ще питання — що станеться, якщо в нас не вийде хай не перемогти, а зберегти все під контролем. 

От зараз кацапи Авдіївку пресують, вони то там то там, а по метру чи десять просуваються. От вчора вони були на метр далі від Києва, а завтра буду на метр ближче, а рано чи пізно з таким підходом лишиться до Києва метр. І тоді всі згадають, що в нас війна. 

— А щось позитивне в Києві є? 

— Київ під українським прапором, от що позитивне. 

— Легше було на фронті чи в тилу?

— Легше тут, бо тут є найважливіше — свобода. Фактично там ти належиш командиру, який командує коли тобі встати, коли піти, попасти додому. А тут ти собі працюєш і якщо на роботі не сподобалося, то звільнився і пішов на іншу роботу. Ну і умови кращі, ти в землянці якійсь, а спиш у своєму ліжку. 

— Чого тобі найбільше не вистачало весь цей час? 

— Конкретики і зрозумілості, а що далі? Зараз мало говорять як буде після війни, що буде, який план. Зараз всі зосереджені на сьогоднішньому дні, а мені найскладніше — відсутність конкретики. Я пішов на війну, минув місяць, шість, рік, а я не розумів коли кінець. Навіть у найгіршого маніяка, який в тюрмі, є термін і він знає, коли вийде на свободу. 

А у військового постає питання — от чому саме я? Я за власним бажанням пішов на війну, всі військові виграють час для нашого народу, щоб змінити економіку і перевести її на військовий лад, аби навести порядок в законодавстві, мобілізувати і підготувати заміну і замінити нас. 

В ідеалі, я рік відслужив і мене мають запитати чи хочу я далі. Подякувати мені і відпустити додому попрацювати, аби я не тупів в окопах, аби я не втратив соціалізацію і був частиною суспільства. А тут в тебе вибору немає, ти влип і ти не вийдеш, доки тобі не дозволять. 

Ні влада не хоче займатися питанням ротації і заміни виснажених людей, ні суспільство не хоче брати відповідальність, що хлопці в окопах рік і їм треба додому. Підтримки суспільства не вистачає, а підтримки держави, ну що з тої держави взяти, я навіть не знаю. Зарплату вони нормальну платили, її вистачало, щоб купувати собі засоби захисту такі, як хочеш. Держава ще має вирішувати мільярд інших проблем. 

— Ви вважаєте, що своє на цій війні вже зробили? 

—  Думаю ні, бо війна ще не закінчилася. Я вже вдома, хтось ще там. Але в мене ресурсу більше немає, я вигорів повністю.