Через 90 років після наймасштабнішого геноциду українців — Голодомору. Інтервʼю з Лесею Гасиджак
Поділитися
У четверту суботу листопада Україна вшановує памʼять жертв надзвичайно жорстокого геноциду українців — Голодомору. Сьогодні ж Росія доводить своє правонаступництво СРСР, знову знищуючи українців.
Які паралелі можна провести між подіями 90-річної давнини та сьогоденням, і чому українці повинні добре вчити історію — про все це Новини.LIVE поспілкувалися з директорою музею Голодомору Лесею Гасиджак.
— Пані Лесю, чи проводите ви паралелі між діями СРСР у XX столітті і діями Росії зараз?
— Так, і вони очевидні для кожного українця, хто більшою чи меншою мірою знає свою історію. Звичайно, цих паралелей багато, починаючи від наміру — причини того, що було тоді, й того, що є сьогодні.
Окупувавши Україну понад 100 років тому, позбавивши нас права на власну державу та власну державність, але отримавши величезний опір, більшовицька Росія влаштувала штучний масовий голод.
Але так само вона репресувала українську інтелігенцію, влаштувала репресії проти української церкви, що в сукупності є актом геноциду. І все для того, аби позбавити нас права бути нацією, державою.
З 2014 року — і особливо це видно з 2022 року — головне прагнення сучасної Росії — не допустити сильної, незалежної європейської держави поруч на кордоні, не допустити існування українців як нації.
Тут теж є багато складових. І це злочини проти людяності, злочини проти цивільного населення, і все це саме ми переживали в 1932–1933 роках. Так само було вивезення зерна, як сьогодні обстріли зернових терміналів. Так само було створення умов, несумісних з життям.
Масові вбивства, масові поховання — усе те, що ми спостерігали і спостерігаємо в Бучі, Ізюмі, Маріуполі та багатьох інших населених пунктах.
Те саме стосується дітей. За різними даними омбудсменів у правах дітей різних громадських організацій, міжнародних місій, на сьогодні з України вивезено від 400 000 до 700 000 дітей. І в період Голодомору, коли помирали батьки, дітей забирали в притулки, часто переміщали за межі УРСР. Це ціле покоління, яке виросло, не знаючи свого прізвища і свого коріння.
— Зараз говорять, що Голодоморів було три: туди додають голод 1921–1923 років та голод 1946–1947. Чи вважаються вони Голодоморами офіційно?
— В історичній науці на сьогодні прийнято Голодомором називати лише один Голодомор. Це власна назва злочину геноциду, вчиненого у 1932–1933 роках.
Події 1921–1923 та 1946–1947 років — це масові голоди, геноцидний характер яких наразі перебуває на етапі доведення. На сьогодні доведено, що це були голоди штучні, але Голодомором вважаються лише події 1932 – 1933 років.
— Щодо кількості жертв Голодомору — які цифри на сьогодні називають і чому зараз практично неможливо знайти наближену до точної кількість?
— Особливістю цього злочину є, по-перше, термін давності — дев'яносто років. По-друге, радянська влада зробила максимум для того, аби правда ніколи не вийшла на світло. Тобто документи, докази, найсекретніші директиви і постанови — це все було засекречено. І до цього часу ми їх не маємо.
До 1994 року в Росії в були відкриті архіви. Фактично за ці три роки, які були найбільш демократичними в Росії, науковцям вдалося трохи опрацювати документи і пролити світло на ситуацію.
Потім архіви стали закриті та засекречені. А ті документи, які є в Україні, не дають повної картини. Бо книги запису актів про смерть були знищені в кожному селі, у кожному районі, у кожному населеному пункті.
Тож зараз цей діапазон втрат коливається від щонайменше 3,9 мільйона до пʼяти, шести і навіть семи мільйонів.
Але кількість істориків, які цікавляться цією темою, з кожним роком зростає. Дослідження проводяться, ще на черзі ексгумації, бо місця масових поховань в Україні не були ексгумовані, за винятком одного. Тож, можливо, великі історичні відкриття ще попереду.
— Яка ситуація зараз із розвитком музею та з будівництвом другої черги?
— Дирекція з будівництва проводить, з доручення Міністерства культури, будівництво другої черги. Будівництво триває, наскільки це може бути можливим під час війни.
Ті роботи, які тривають, були анонсовані. На сьогодні проведено 60-70% робіт. Коли буде решта коштів і коли буде завершено другу чергу — в умовах війни важко сказати.
Додаткові кошти на завершення будівництва справді були заветовані президентом. Думаю, що немає людини в Україні, яка б не чула про цей скандал, який влітку був, коли на один стіл, можна сказати, поклали будівництво Національного музею і якихось стадіонів, доріг, спортзалів та іншого.
Це неспіврозмірні речі, це не можна порівнювати. Шкода, що ми стали жертвами інформаційної війни.
— Розкажіть українцям, чому важливо розвивати музей Голодомору зараз.
— Цей музей дає відповідь на запитання, хто є нашим ворогом, за що, через що і як ми зазнали демографічних втрат у XX столітті і що загальмувало наш розвиток як нації.
Він дає нам уроки, що, якби ми на той момент, на 1932 рік, мали свою незалежну самостійну, сильну державу, мали свою сильну армію, ми б ніколи не допустили окупації, і ми б ніколи не допустили вчинення того, що було з нами вчинено.
Через те, що ми були окупованими, ми не були сильними, і стався геноцид. І урок, який ми виносимо з цієї історії, він про те, чому ми на сьогодні вже півтора року протистоїмо величезній країні з нібито сильною армією. Тому що ми мотивовані та маємо сильну державу.
— І наостанок, як просувається судова справа щодо бодішеймінгу і як ви взагалі почуваєтесь після того скандалу?
— Ми подали до суду з юристами з адвокатського обʼєднання ЮрФем. Я їм страшенно вдячна за допомогу — сестринську, жіночу, професійну і фахову.
На сьогодні вже призначено дату першого засідання — це буде в грудні. Я сподіваюсь, що це не буде затягуванням процесу, як часто у нас буває, і сподіваюсь на торжество правди.
Як я пережила... Це величезна підтримка людей. Це завжди рятівна річ, яка допомагає будь-кому в складній ситуації.
Читайте Новини.LIVE!
