Хлопці на фронті не мають почуватися покинутими, — польська військова волонтерка для Новини.LIVE

Українські бійці називають її "босонога" або "відьма". Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 45-річна Агнєшка Зах залишила роботу гідом у Польщі та стала військовою волонтеркою. Самотужки вивчила українську мову, два роки замість тихого сімейного життя у жінки тепер дорога і найгарячіші точки фронту. 

Про шлях у волонтерстві Агнєшка Зах поспілкувалася ексклюзивно із журналісткою Новини.LIVE Юлією Войнар.

— Пані Агнєшка, як почалася ваша волонтерська діяльність?

— Коли почалася повномасштабна війна, я стала регулярно їздити на фронт. Спочатку з Волонтерською сотнею "Львів". Зараз вже сама по всіх гарячих точках — від Харькова, Купʼянська, через Лиман, Краматорськ. Була і в Бахмуті, і в Авдіївці.

Доставляю допомогу і машини для війська та необхідні речі для людей, які живуть на лінії вогню. Бійці розказують, де є проблема, що треба.

Українській мові навчили військові. До війни не знала жодного українського слова. Все, що знаю, — від хлопців.

2-4 рази на місяць їжджу з Польщі в Україну, на фронт. Сама або зі своїм знайомим Павлом. Військо нам вказує дороги, де є проїзд. Якось везли гуманітарну допомогу до села, там була лише одна дорога розмінована, і то не 100%. Перед нами їхала військова машина, ми за ними. До половини машини були в болоті.

Якщо їдемо в той самий населений пункт, часто помічаємо: о, тут новий приліт був або нова машина розбомблена, або тут була переправа, а вже нема. Я уже приватного життя не маю. Два роки в дорозі.

— Яким було ваше життя до війни? Чим займалися до того, як стати волонтеркою?

— Працювала гідом в Бєбжанському національному парку, найбільшому заповіднику Польщі. Життя було дуже спокійним — діти, робота, природа. Але нині є потреба допомогти хлопцям на фронті і людям, які там є.

Я завжди працюю для людей. Для мене допомогти людям — то моє життя. Коли почалася війна, я прихистила в себе вдома 24 українських біженців. Потім вони розʼїхалися, а я почала їздити в Україну. 

— Не страшно?

— Ні, уже ні. Перші дні страшно було і у Львові. А зараз і під Роботиним мені не страшно.

— Як сприймають рідні те, що ви їздите на фронт? 

— У мене 4 дітей. Найстаршій — 26 років, найменшій — 4,5. Те, що я їду на фронт, не значить, що я така суперволонтерка, з таким великим серцем. Я воюю і за своїх дітей зараз.

Я допомагаю Україні зупинити цю війну, щоб вона не пішла далі, на Польщу. Допомагаю людям, що тримають стабільний кордон. Я хочу український кордон, не російський. Я живу за 65 км від межі з Білоруссю. Страшно.

Своєю допомогою я охороняю своїх дітей. Військові, з якими я працюю, знають, що я їм вдячна за те, що вони тримають усе погане далеко від моєї хати.

— Чи є у вас знайомі поляки, які воюють?

— Є, багато. Багато загинуло. Ми вам довіряємо, вашій армії. Ви воюєте за правду, за свободу. Ви не пішли до іншого краю воювати. Ви у себе. І тому ми допомагаємо. 

— Що у роботі волонтеркою для вас найважче? 

— Я була в стабілізаційних пунктах, допомагала там. Для мене найважче — емоції, які переповнюють хлопців на фронті. Найстрашніше, коли людина хоче вкоротити собі віку через виснаження.

Були ситуації, що я забирала у хлопців зброю від голови. Тому треба допомагати, щоб бійці не відчували, наче вони непотрібні, наче їх покинули. Вони там самі — в болоті й холоді, вмирають…  і думають, що про них забули.

10, 20, 30 км від фронту — враження, що вже наче війни нема, у людей нормальне життя. Прильоти часом є, хати зруйновані, але люди звикли. У мене жах, коли воїни бачать ситуації, як гроші в Україні витрачають надурно.

Хлопці своїми тілами тримають кордон, щоб в тилу було спокійно, щоб могли люди працювати, відпочивати, ходити до ресторанів. Але чи не краще замість обіду в ресторані задонатити на армію? Дуже важливо підтримувати ЗСУ. Україна має бути згуртована.

— Куди була перша поїздка, і якою вона була?

— Перша — у мене закінчився паспорт, то я була водієм до кордону, а Павел їхав далі. Потім я зробила паспорт, і почали їздити разом.

Перший виїзд був до Львова — до Волонтерської сотні "Львів". Це перший мій фонд, де я стала волонтеркою. Перший раз від них поїхала на фронт. Потім другий, третій… І як уже почали з Павлом їздити на фронт, так уже дотепер.

Ми не боїмося, ми довозимо вантаж і передаємо хлопцям особисто в руки. А ще ми не їздимо так, що приїхали, віддали, поїхали. Ні. Ми розмовляємо. Ми іграшки возимо, гітари.

Навіщо на фронті гітари? Для емоцій. Війна — це не все життя. Треба ту війну хоч на хвилину забирати з голови. Щоб на хвилину воїн відчув себе не бійцем, а просто людиною. Бо психіка — дуже специфічна штука, якщо вона буде постійно завантажена війною, це призведе до сильної травми. І ми тому їдемо, щоб смикнути хлопців: "Є інший світ, і він з вами".

— Як реагують хлопці на фронті на такі подарунки?

— Найкращий подарунок — солодке, якась дрібна, маленька іграшка, щоб до бронежилету покласти.

Я дала іграшку рік тому, вона вже чорна, брудна, але боєць її тримає при собі, то його талісман. Ми з такими подарунками приїжджаємо, щоб хоч на хвилину солдат відчув себе дитиною.

Я розумію, військовий, такий серйозний, боєць, але дай йому щось солодке або іграшку — і через хвилину він дитина, всередині. І цю дитину треба підтримувати, бо боєць є боєць, а те, що всередині, те, що в нього найкраще, потрібно підтримувати й охороняти, до тієї "дитини" треба достукатися, хоч на хвилину зробити щасливим. 

— І наостанок, чи були у вас ситуації, після яких виникали думки більше не їздити на фронт?

— Не було думок, що більше не поїду. Але ситуацій, коли життя було на волосині, було багато. Але ми з Павлом на те вже не зважаємо — що буде, те буде, якщо має щось трапитись, то трапиться.

Ми лише відчуваємо, коли не треба їхати, наприклад нас щось затримує чи якась аварія. Тоді не їдемо, чекаємо.

Дуже важлива річ, щоб хлопці знали, що вони не дурно помирають, що вони там не самі. Дуже важливо, щоб люди їм казали: "Ми з вами!", допомагали словом, допомагали ділом, допомагали купувати машини і дрони. Зараз це найважливіше. Бо все інше ми, волонтери, їм довеземо. Не знаю, звідки візьмемо, але довеземо.

Найстрашніше, коли ситуація стає нецікавою для людей, з'являється втома. Багато іноземців та й українців за кордоном вже звикли до того, що в Україні війна, наче вона десь далеко. Але люди мають розуміти, що тільки від того їм так спокійно, що хлопці на фронті тримають оборону.